Хто в джинсах, той правий: чим були джинси для української молоді 80-х років та як їх діставали

Культовим одягом для української молоді 60-90 років минулого сторіччя були джинси. Джинси  були не просто модними штанами, вони позначали ВСЕ. Тобто все інше в тебе якраз цілком могло бути цілком пересічним, але якщо у тебе були джинси (тільки обов’язково «фірмові»), то ти вже був на піку моди. І дівчата дивилися на тебе більше, ніж на твоїх друзів. Та й сам себе ти відчував і красивіший, і щасливіший, і навіть розумніший за інших. 

Інформатор розповість про те, як діставали справжні джинси та скільки це коштувало. 

У такому одязі не пускали до школи, театрів на концерти, у ресторани та інші “пристойні” місця, але мати джинси – було найзаповітнішою мрією кожного українського хлопця чи дівчини того часу. Купити їх у звичайному магазині було неможливим, навіть маючи родича завідуючого торгівельної базою. Фірмові американські  Levis, Wrangler, Lee туди не потрапляли.

Скільки коштували джинси

Джинсами українська молодь зацікавилася наприкінці 1950-х. Тоді на екранах кінотеатрів з’явилися американські фільми, а в Москві відбувся Всесвітній фестиваль молоді та студентів. Радянська влада цей одяг не любила через асоціації з капіталістичною Америкою. До того ж джинси в СРСР стали пов’язувати  з рухом хіпі, яке несло в собі якийсь елемент невдоволення та бунту. А яке могло бути невдоволення у “найщасливішій країні світу”! Розжитися ними можна було лише з рук. Справжня “фірма маде ін ЮСА”, як тоді казали, коштувала у різні роки від 180 до 300 крб — дві середні зарплатні радянського інженера. А “котон” із Європи чи Азії, хоча й був подібний до американського, вартував 120 крб. 

Джинси з Мічигану або життя за джинси

Першими, хто вихвалявся джинсами в СРСР, були моряки, пілоти, діти радянських дипломатів.

Джинси намагалися провезти на собі з-за кордону, одягаючи по кілька пар під широкі штани, купували задорого у спекулянтів, моряків, вимінювали в іноземців, намагалися шити самі. Але досвідчено око миттєво відрізняло якість тканини, швів, фірмового знаку, блискавки та заклепок “самостроку” від “фірми”. Тому на нещасного, який намагався “незаконно” потрапити у коли “вибраних джинсовласників” дивилися зі зневагою. 

Київські фарцовщики здебільшого крутилися в кав”ярні “Грот” на Хрещатику — біля підніжжя сходів, що й нині ведуть до кінотеатру “Дружба”. Цей заклад із піжонськими літніми столиками просто неба кияни ще називали “Мічиган”. “Большість відвідувачів один одного знають, — писав про його атмосферу знаний письменник, журналіст та дисидент Віктор Некрасов. — Сидять компаніями. час від часу хтось біжить до гастроному”. До цієї кав”ярні й зазирала молодь, щоб придбати джинси. Якщо покупець — “лох”, йому могли “всадить палёнку”, тобто підсунути підробку. Щоб здобути справжні американські штани, треба було мати знайомих “мічиганців”. Чужих тут побоювалися: оборудка з контрабандним товаром тягнула на статтю Кримінального кодексу— до 10 років, інколи з конфіскацією. Відомо, що у 1961 році був оголошений смертний вирок спекулянтам Рокотову і Файбишенко, які торгували джинсами.

За джинсами потягом

Існував ще один спосіб придбати джинси, яким користувалися професійні перекупники. “Ділок” їхав поїздом до Чопа чи іншого прикордонного міста України, там пересаджувався на міжнародний потяг, який їхав до Київа. По дорозі знайомився з іноземцями й купував в них жадані штани. Це теж було ризиковано, але як кажуть, хто не ризикує той не носить джинсів. 

Студенти престижних вузів купляли в дітей “великих шишок”, з якими разом навчалися, чеки магазину іноземних товарів “Берізка”. Тоді затрати на штани сягали 160 крб — чотирьох місячних стипендій. Удвічі дешевшими, проте менш якісними, були джинси із Близького Сходу. Студенти-араби, повертаючись із канікул, привозили їх десятками й продавали по 80 крб.

Наприкінці 1970-х напівкустарне виробництво джинсів налагодили в сусідній Польщі. Туристи з цієї країни, зупиняючись у київських готелях, збували черговим і покоївкам дрібнооптові партії синього товару. Та невдовзі з”ясувалося, що вигідніше везти не так штани, як тканину й фурнітуру. Пошиття взяли на себе приватні кравці столиці. Відтак поляків потіснили місцеві “цеховики”. Випускати дефіцитні джинси стали з неякісних тканин власного виробництва. Їх могли продавати на Хрещатику, як “справжні американські” — лише за 70 крб.

Звичайно, штани з країн соціалізму були далеко не “фірмá” – і рядок “ліва”, і фарба лізла, а все ж таки краще, ніж нічого.

Джинси з Одеси

Але незабаром фарцівників почали тіснити різного роду фальсифікатори та шахраї. Якщо “чесний фарцівник” продавав, нехай і втридорога, справжні імпортні джинси, то нові конкуренти почали торгувати підробками. Першими розпочали гру “цеховики” – організатори підпільних та напівпідпільних швейних цехів-ательє.

Центром виготовлення фальшивих джинсів А-ля Америка стала Одеса.

Один цех за зміну виготовляв приблизно 100 пар дефіциту, який “впаривали лохам” й на Хрешатику у Київі теж. 

Горілка на джинси – вигідний бізнес

Розповімо ще про один спосіб придбання справжніх “Вранглерів” чи “Левайсів”, пов’язаний саме з Кривим Рогом. Наприкінці 70-х, початку 80-х років минулого сторіччя у прикордонному з Фінляндією російському селищі Костомукша почалося будівництво ГЗК. Будували його фінські компанії. Туди “за довгим карбованцем” та можливістю мати своє житло виїхало багато криворіжців. І як не намагалося КДБ під погрозою миттєвого виселення, заборонити контакти радянських людей з фінами, контакти все ж відбувалися, причому і ділові, і інтимні. Останні нас зараз цікавлять мало, а ось про перші поговоримо детальніше. 

Місто умовно ділилося на дві частини: фінську та радянську. А тому, що горілка у Фінляндії коштувала шалено дорого, вони міняли її у наших співвітчизників на джинси, якісну каву, цукерки, та навіть японські магнітофони та телевізори. Звичайно, робилося це з повним дотриманням конспірації. Про наслідки виявлення контакту “компетентними органами” ми вже писали.

По вечорах представники обох дружніх народів виходили гуляти на проспект Гірників. Далі відбувався обмін поглядами та таємними знаками… і десь неподалік в умовному місті, декілька пляшок оковитою переходили до сумки “фінського товариша”, а джинси ставали власністю “порушника соціалістичних законів”. У різні роки якісні фірмові джинси можна було придбати за 5 -10 бутилок горілки. Недоступні звичайній радянській людині японські магнітоли Soni, Akai та інші у залежності від стану та комплектації коштували 20-25 пляшок “Столичної”.

До речі фінські поціновувачі алкоголю дуже поважали саме криворізькій домашній самогон, який захопливо називали “атомна горілка” та причмокували.

Інколи прогулюється собі така тиха молода пара з дитиною у колисці. “Товариші у погонах” уваги не звертають, а дарма. На дні колиски щільно вкладені пляшки з горілкою, зверху лежить лист фанери, а вже потім дитячій матрацик та все інше. Деколи там навіть дитини не було. Так, замотана лялька.

Які вони були, справжні джинси

Найголовніша властивість фірмових джинсів тих років – «вони мали тертися». Просто кажучи, відмінною рисою якісних джинсів, забарвлених у синій колір за допомогою барвника індиго, громадяни СРСР вважали їхню здатність до витирання. Тобто, наймодніші «лівайси» та «монтани» повинні були неодмінно втрачати первозданний синій колір і набувати вигляду довго і недбало ношених штанів.

Між іншим, «витираються» штани чи ні, перевірялося при покупці дуже просто – послінявою сірником. Нею терли по джинсовій тканині. Синій сірник означав, що зі штанами “все о’кей”.

Сидіти на фігурі джинси повинні були, що називається, як друга шкіра. Тому після прання одягали їх злегка вологими, лежачі, на видиху затримавши подих. Інакше застебнути блискавку було неможливо. Так вони розтягувалися й набували необхідної форми. 

Про джинси, які “те да не те”

Коли боротьба з модним та зручним виглядом одягу зазнала нищівного фіаско і стало зрозуміло, що щільні штани подобаються не лише молоді, а й людям середнього віку, влада вирішила легалізувати ситуацію, заодно позбавивши її ненависного проамериканського відтінку. Було закуплено великі партії болгарських джинсів «Рила» та індійських — невідомої марки.

Після Олімпіади 80, що проходила у Москві, джинси стали виробляти й у СРСР. Але на джинси ці штани були схожі лише кольором тканини. І хоча любителі ностальгії згадують ці радянські джинси з теплотою, вони все ж таки були жорсткі, незручні та не практичні.

Зараз джинси стали тим, чим й були раніше в усьому цивілізованому світі – зручним, практичним та необхідним одягом у гардеробі людини. І нікому вже не прийде спасти на думку заявивши: “Хто у джинсах, той правий”.

До речі, справжні джинси гарної якості можна купити й сьогодні. У США продають джинси, відшиті не в Азії, і навіть не в Мексиці, а саме в США, вони коштують дещо дорожче, японці роблять хороші джинси, репліки на старі класичні моделі – селвідж із “сирого” деніму. Часто їх, як і колишні, можна поставити на ніч у кут.

Раніше Інформатор писав про те, як у Кривому Розі з’явилося телебачення.

Підписуйтесь на Telegram канал Інформатор Кривий Ріг , а також у Viber і дізнавайтеся першими про головні новини міста.

Альона Свірідова