Запросити у кіно: скільки коштувало сходити у кино у Кривому Розі наприкінці минулого століття

В далекі часи, коли наші бабусі та дідусі були ще зовсім молоді, на вулицях стояли телефони-автомати, подзвонити з яких коштувало 2 копійки, а комп’ютери (тоді їх називали електронно-обчислювальні машини) були розміром зі середній будинок, похід у кіно був невеличким, але святом для людини любого віку. 

Інформатор розповість, якими були криворізькі кінотеатри у другій половині та кінці минулого століття, які фільми подобалися криворіжцям, скільки коштував білет, та наскільки вони були комфортними.

Якими були кінотеатри

Про те, що криворіжці любили кіно каже вже той факт, що у місті було цілих 19(!) спеціалізованих кінотеатрів. Головним кінотеатром міста був кінотеатр імені Леніна на проспекті Поштовом. Саме там проходили городські прем’єри нових фільмів. Пізніше з’явився легендарний “Современник” на проспекті Гагаріна, та “Олімп” на Володимира Великого. В кожному з них було по два зали, у яких демонстрували різні фільми.

У цілому “свій” кінотеатр існував майже у кожному мікрорайоні. Вони відрізнялися ступенем комфорту, наявністю буфетів,  якістю крісел у глядацькому залі, акустикою… В буфетах продавали чай, каву, прохолоджувальні напої, тістечка. Можна було замовити шампанського, коньяку чи інший алкоголь. На закуску – бутерброди, фрукти, цукерки. В особливо “крутих” кінотеатрах перед початком сеансу грали “жива” музика. Пізніше у фоє з’явилися гральні автомати. Ні, це були не “однорукі бандити”, у яких гра йшла на гроші. Так, “Морський бій”, всілякі “стрілялки”, а ще автомат, з якого можна було витягнути іграшку.

Також кіно “крутили” у палацах культури місцевих підприємств.

У парках та віддалених селищах існували літні кінотеатри без даху, куди по визначених днях (частіше у вихідні) приїжджав кіномеханік с запакованими у металеві коробки кінолентами. Один фільм займав декілька таких лент. Коли одна закінчувалася, “кінщик” (так у народі звали кіномеханіків) під’єднував наступну. Інколи він не встигав зробити це у потрібну хвилину і тоді на екрані з’являлися пусті кадри, чулося тріскотіння, а потім фільм продовжувався. Так ставалося і тоді, коли лента була старою чи фільм дуже популярним, а стрічка затертою. Тоді вона рвалася від частого прокручування. Але глядачів така дрібнота бентежила мало. Мало того, вони раділи можливості покричати та посвисті ніби то виражаючи своє обурення. Насправді ж це була звичайне хлопчаче дрібне хуліганство.

Про білети та “місця для поцілунків” 

Настрій перед походом у кіно завжди був святковим, піднятим. На сеанси гучних фільмів квитків було не дістати. Черги біля кас були смертовбивчі. Облуплені стіни, розхитані, скрипучі крісла та далеко не ідеальний звук у совдепівських кінотеатрах мало кого хвилювали.

Хоча… будемо правдивими. У найкращих криворізьких кінотеатрах облуплених стін та скрипучих крісел не було.

Такі існували десь на околицях і там відсутність комфорту дійсно нікого не хвилювала. Мешканець селища Веселі Терни пам’ятає, як влітку вихідними днями у літний кінотеатр, який був розташований у місцевому сквері, вони з батьками йшли кожний зі своїм стільцем. Вхід до такого “осередка культури” коштував 10  копійок.

Дістати квітки на новий популярний фільм було ще тією проблемою. Всім місць бракувало. Контролери приносили додаткові стільці. Продавали так звані “стоячі” білети. Це коли весь сеанс глядачу доводилося стояти у проході. Але й цього було замало. Десь метрів за 150 до кінотеатру перехожих вже ловили бажаючи попасти саме на цей сеанс з питанням: “Чи немає зайвого квіточка?”. А ще чекали “часу Х”, коли за пів години до початку демонстрації “знімали бронь” с зарезервованих для ветеранів та VIP-персон білетів. Тому, щоб гарантовано потрапити на бажаний фільм на бажаний час, квітки купували заздалегідь.

На підприємствах та у закладах освіти періодично організовувалися культпоходи у кіно. Білети розповсюджувалися “добровільно-примусово” Особливо це стосувалося фільмів патріотичних, таких як “Визволення”.

Ціна білетів відрізнялася від часу показу та розташування місця. Нічних сеансів за радянських часів не було. Бажаючі подивитися в кіно мали вкластися в рамки з 9 до 22 години. Квитки коштували від 10 копійок до карбованця. Були ще ранкові сеанси для дітей. Коштували квитки дешевше за «дорослі» — 10 і 25 копійок.

Найдешевшими були перші два ряди. Дивитися широкоформатний фільм з них було не досить зручно. Завеликим здавалося зображення й очі стомлювалися. Найдорожче коштували останні ряди, чи як ще їх називали “місця для поцілунків”. І це не дивно. “Може сходимо разом у кіно” було найпоширенішим способом запросити на побачення. А там, у темряві на останньому ряду, тихенько стиснути ручку, погладити ніжку, затриматися на колінці, а то й поцілувати кохану. Батьки зазвичай не заперечували, коли донька йшла у кіно зі знайомим хлопцем. Таке проведення часу вважалося цілком пристойним й не засуджувалося.

Інколи, заради економії, компанія підлітків купували лише один квіток. Коли гасло світло цей “щасливчик, відчиняв заздалегідь обумовлені двері, через які випускали глядачів після закінчення сеансу, та пропускав інших. Але такий “номер” проходив не завжди. Контролери за цим слідкували.

“Діти до 16 не допускаються” чи що дивилися у кіно у кінці минулого століття

Про “обліко моралє” тих часів й досі ходять легенди, але більшість з них є правдою. Цензура безжалісно вирізала усі сцени з оголенням та палкими поцілунками. А все, що залишалося, йшло під вказівкою “Діти до 16 років не допускаються”. Тому хлопці та дівчата йшли на всілякі хитрощі аби здаватися дорослішими й побачити голу попу Ромео у чарівному фільмі Франко Дзефереллі “Ромео та Джульєтта”. А ще –  прекрасні оголені груди юної Світлани Тома у фільмі Еміля Лотяну “Табір йде у небо”. Підлітки буквально задовбували пильних контролерів, намагаючись переконати, що йому вже є шістнадцять.

Що дивилися взагалі? Величезною популярністю користувалися франко-італійські, індійські та, звичайно, фільми рідної країни. Підлітки обожнювали ковбойські вестерни німецької кіностудії “Дефо” з “індіанцем” Гойко Митичем у головній ролі.

Чемпіоном прокату була мексиканська лента “Єсенія”. Її подивилися 92 мільйони глядачів. На другому місті був один з перших вітчизняних бойовиків з красунчиком Миколою Єременко у головній ролі “Пірати ХХ століття” – 87,6 мільйона проданих квитків. Замикала трійку лідерів “Москва сльозам не вірить” – 84, 4 мільйони переглядів.

Перед початком перегляду фільму обов’язково йшов кіножурнал. Щастило, коли це був смішний сатиричний “Фітіль” про бюрократів, п’яничок, бракоробів та інші недоліки суспільства тих часів. Частіше показували сюжети з багатьох офіційних заходів, ударних будівництв, про передовиків виробництва. Діватися було нікуди – дивилися.

Після кіножурналу йшла невеличка перерва, коли вмикалося світло й до зали пускали тих, хто запізнився.

Про існування звичного у наш час у кінотеатрах поп-корну тоді навіть не здогадувалися. Смажену кукурудзу називали просто баранці. Цей смаколик часто привозили дітям батьки після недільного походу на базар. І хоча це заборонялося, у кіно приходили зі смаженим соняшниковим насінням. Його купували на вулиці у бабуль за ціною 100-грамовий стаканчик – 5 копійок, 200-грамовий – 10. Насіння насипали у карман чи паперовий кульчик. Контролери дуже ганяли за лускання під час сеансу, адже на підлозі залилися гори лушпиння

Варто відзначити, що у кожному пристойному кінотеатрі працював художник, який малював афіші. Інколи, це були справжні витвори мистецтва. Інколи справжній жах, який спотворював і ідею фільму, і зовнішність його героїв.

Поява відеосалонів та занепад кінотеатрів.

Більшість кінотеатрів області не втрималися на плаву в «лихі дев’яності». Цьому посприяла мода на відеомагнітофони. Відеосалони з’явилися чи не на кожній вулиці, робочому чи студентському гуртожитку, чи кафе. І хоча однаковий “простуджений” голос дублера, який говорив за всіх персонажів, дратував багатьох, народ повалив у відеосалони дивитися на Шварценеггера і “полуничку” типу «Грецької смоковниці», «Еммануель» тощо. Білет коштував хіба що трохи більш ніж у звичайний кінотеатр. Але ж репертуар!

У другої половини дев’яностих мати вдома «відік» мусила кожна більш-менш заможна сім’я. Фільми не обов’язково було купувати. Їх  можна було брати напрокат за 10 рублів на добу. Дивитися збиралися компанією під пиво с закусками. Розташувалися у квартирі хто де міг. У сусідній кімнаті дітям ставили діснеївські мультяшки, і чудовий вечер серед друзів розпочинався.

Фіналом занепаду кінотеатрів стала доступність інтернету, коли будь-який фільм можна дивитися навіть не виходячи з дому у зручну годину.

Кінотеатри надовго зачинили двері…

Вони воскресли з початком нового століття. Але це вже були зовсім інші кінотеатри…

Раніше Інформатор писав про те, скільки коштувало посидіти у Криворізькому ресторані наприкінці минулого століття.

Підписуйтесь на Telegram канал Інформатор Кривий Ріг і дізнавайтеся першими про головні новини міста.

Альона Свірідова