Скільки коштувало “посидіти” у криворізькому ресторані наприкінці минулого століття

Люди старшого віку часто розповідають про “золоті часи їх молодості”, коли все коштувало копійки, а житло та освіта були безкоштовими. Зрозуміти їх можна, адже найкращі часи життя – це дитинство та молодість. При цьому вони чомусь забувають, що зарплати тоді теж були копійчаними.

Інформатор розповість скільки коштувало “посидіти” у ресторанах Кривого Рогу, як туди потрапляли та в яку суму дійсно вилився такий “вечір буржуазної розкоші”.

Скажемо одразу: ресторанів навіть у 80-х роках минулого століття у Кривому Розі було мало – 1-2 на район. У Кривому Розі найвідомішими були “Руда” на проспекті Поштовому при однойменному готелі, “Поплавок” на ставку на Соцмісті, “Океан” на вулиці Ватутіна, “Київ” поряд з Саксаганським райвиконкомом. Славилися ресторан “Терни” на мікрорайоні Північного ГЗК та “Україна” на Більшовику. Останній був в особливому фаворі у місцевих посадовців. Директор ресторану налагодив прямі зв’язки з довколишніми колгоспами та мав для свого ресторану постійну свіжу продукцію. Ресторан вигідно виділявся різноманітним якісним меню, живою музикою та культурою обслуговування. Були й інші.

Часто відвідувати ресторани вважалося дурним тоном. Пильні сусіди могли одразу ж “настукати” у “відповідні органи”, що такий то громадянин живе не за коштами.

Ходили у ресторани по великих святах, відзначали важливі дати та події у власному житті, призначали побачення, коли хотіли справити враження на дівчину. Тому кожен похід у ресторан перетворювався на свято. Туди йшли не просто смачно поїсти, а культурно відпочити – випити шампанського чи коньяку, під гарну страву послухати живу музику та потанцювати. Як кажуть “себе показати та на інших подивитися”.

Скільки це коштувало

На перший погляд, ціни були досить демократичними. Якщо середня зарплата тоді була приблизно 120 рублів на місяць, то у вищезгаданому ресторані “Україна” за порцію “фірмового” курчати-табака треба було віддати близько трьох рублів.  Салат Столічний у ресторані коштував 1,5 рубля, язик відварний з гарніром – до рубля, кава по-східному (11 коп.). На решту брали 100 – 150 г горілки «Екстра» або тризіркового коньяку та мінералку. Тобто на 10 рублів можна було відмінно “посидіти”. Літний криворіжець розповів, як у ресторані “Терни” у 1986-ому році вони відзначали зустріч однокласників, Скинулися по 40 рублів (третина зарплати!) і гуляли тиждень, повертаючись додому з ресторану на таксі та продовжуючі “свято”.

У робочий день пообідати у ресторані можна було значно дешевше. С 12:00 до 15:00 практикувалися комплексі обіди. Як це називається сьогодні “Бизнес-ланчі”. Такий обід з трьох блюд – овочевий салат, суп чи борщ, м’ясне з гарніром та чай, кава чи компот, в залежності від класу закладу, коштував 2-5 гривень. За ними завжди стояла черга у вестибюлі.

Чи так все райдужно? Поперше, якщо сьогодні серденя зарплатня у Кривому Розі близько 14,5 тисяч гривень “брудними”, то на її третину – 4800 гривень й в наш час попоїсти у ресторані можна досить непогано.

Подруге, обважували та обраховували у ресторанах тоді безбожно. Горілку розбавляли інколи з 40 до 20 градусів, у дороге вино підливали “шмурдяк”,  у котлетах хліба було більш аніж м’яса, у сметану додавали кефір, картопляне пюре було схожим на суп через велику кількість відвару… Зрозуміло, що ні про які фондю, суші, беф-бургіньон, та стейк рібай не йшлося. У радянських ресторанах про них навіть не чули. Максимум розкоші – котлета “по-київські”, “м’ясо у горщиках”, бризоль, відварна осетрина, салат Столичний, шашлик, пельмені (саме пельмені!) і, звичайно, бутерброди з ікрою.

Жалітися було марно. Якщо клієнт вимагав адміністратора, то за колегу дружно вступали як адміністратор, так і інші офіціанти. У результаті швейцари просто викидували «скандаліста»на вулицю. А якщо він ще й пручався, адміністратор викликав «підгодований» наряд міліції. Оскільки від клієнта було чути запах алкоголю, його забирали у відділок, складали протокол. Могли й в витверезник помістити. Причому на роботу відправляли «віз» – лист про антигромадську поведінку громадянина. І у людини накривалася квартальна або річна премія.

Але громадяни Кривого Рогу закривали очі на ці недоліки, не тільки задля того аби насолодитися ресторанними делікатесами, а ще й щоб потім на роботі чи у компанії знайомих недбало кинути: “Ми вчора так непогано у “Київі” посиділи. “Четвертак” просадили. А що, один раз живимо”.

Як потрапляли до ресторану.

Потрапити у ресторан у Кривому Розі у ті часи було непросто, особливо увечері. Як правило записуватися треба було заздалегідь, інколи за місяць. Інакше відвідувача зустрічала наглухо закрити скляні двері з табличкою «вільних місць немає». Треба було стукати. Вигляне швейцар, прискіпливо подивиться. Якщо клієнт справить враження платоспроможного клієнта, “страж” відкриє двері й поцікавиться, в чому справа. Для вирішення питання потрібно сунути йому «зелененьку» (трьохрублеву купюру), а то й «синю» (п’ятирублеву). Інакше не пустить. Далі слід було домовлятися з офіціантом про те, скільки він отримає понад рахунок. І тільки після цього в залі «з’являвся» вільний столик – точніше, з одного з них прибирали табличку «зарезервовано». Зрозуміло, що такі “резервні” столики “бронювали” ті ж самі офіціанти.

Працювали ресторани з 12:00 до 23:00. За годину до часу “Х” закази вже не брали, переставала грати музика, а за пів години у залі гасили світло. Продовжувати “бенкет” доводилось десь у парку на лавочці, чи на квартирі одного з учасників.

Про офіціантів та спиртне “з собою”

До речі, офіціант та швейцар у престижному та навіть не дуже ресторані були вельми поважними людьми у суспільстві. Щоб влаштуватися на таку роботу треба було дати чималий хабар. Кандидатуру бармена взагалі узгоджували з міською владою! Їх називали “нужніками” – “нужными людьми” російською. Цікаво, що “нужніками” називали і… вбиральні.  

У ресторанах існувала значна націнка на алкоголь. Тому його, попри заборону намагалися принести з собою. До того ж це було єдиною гарантією, що тобі не підсунуть казна-що замість замовленого напою.

Спиртне розливали з сумки під столом, стежачи, щоб не попастися на очі офіціантові або метрдотелю. Однак якщо відвідувачі замовляли для пристойності хоч трохи алкоголю, офіціанти закривали очі на порушення правил. І на це були вагомі причини. Чайові брати категорично заборонялося – це, мовляв, буржуазні подачки, які принижують людину. У правилах обслуговування так і писали: «В процесі роботи офіціант не повинен <…> отримувати від споживачів гроші, крім наданого рахунку». Любителів брати чайові таврували ганьбою газети. Вони навіть могли втратити роботу.

Офіціант, приймаючи замовлення, зобов’язаний був заповнювати бланк під копірку – один екземпляр буде вручений відвідувачеві, а інший залишиться в ресторані. Однак насправді офіціант записував замовлені страви в якийсь блокнотик, а коли клієнт просив рахунок, усно повідомляв: «З вас 20 карбованців 40 копійок». Сам заповнений бланк ніхто клієнту навіть не показував.

Щоб не ризикувати з чайовими, офіціанти робили простіше – обраховували відвідувачів. Особливо добре «нагрівали» п’яних клієнтів (ось чому офіціанти закривали очі на алкоголь, принесений з собою).

Так, то були чудові часи для наших бабусь та дідусів, адже вони були молодими, коли все навколо здається прекрасним. Про об’єктивну ж картину “розкоші громадського харчування” другої половини 20-го століття у Кривому Розі  судіть самі.

Раніше Інформатор писав про те, як виглядав криворізький дитячий кінотеатр, розташований у літаку.

Підписуйтесь на Telegram канал Інформатор Кривий Ріг і дізнавайтеся першими про головні новини міста.

Альона Свірідова