Раніше робила манікюр, тепер годує військових: історія 23-річної матері двох дітей з Кривого Рогу

До війни працювала майстром манікюру, робила людям красу, ще у м’ясному відділі супермаркету. Теж важко підіймати таця з м’ясом, руки в холоді, постійно в рукавицях. Отак я працювала – два дні в супермаркеті, два дні пиляла нігті, бо треба було двох гавриків якось годувати, платить за квартиру.

Перші два місяці до утворення батальйону я готувала сама у себе вдома, як волонтер. Передавала хлопцям на позиції по 30 літрів готової їжі кожен день. Це був або суп або, якщо хлопцям хотілося, якоїсь картоплі з м’ясом, чи макарони по-флотськи. В мене було більше м’яса чим крупи. Смаколики різні, торти пекла, печеня в горщиках, піци. Ну все що просили. І зараз ми з дівчатами готуємо не по меню, намагаємось робити щось смачненьке завжди.

Згодом мені запропонували піти до батальйону. Звичайно це не було миттєве рішення. Дуже довго зважувала, обговорювала з мамою. Хай я не можу сидіти в окопах, стріляти з тяжкої зброї, зате я можу готувати. Я вважаю, що це теж не така вже і легка служба. Буває, звичайно, отримуємо бойову триндюліну, якщо не виконали своє «бойове завдання». Після того берешся за роботу з новими силами. Але наш Комбат просто так нікого не буде нізащо сварити.

Дочка розуміє що я варю їсти, що я годую солдатів, не просто в ресторані десь там. Я їй кажу що я наближаю нашу Перемогу. Син досі думає що мама десь на полігоні, він ще не розуміє де я знаходжусь і що роблю.

– Мамо, ти стріляла?

– Стріляла. Ну і добре.

Я б не сказала, що я хочу стріляти чи бути в окопах. Моя справа вона насправді маленька. І я дуже кайфую від того, що я годую побратимів, від того що хлопцям смачно. Вони це цінують. Вони як вдома, захотіли пельменів, чи вареників, пиріжки – їм все готуються. Отримую задоволення від їхніх щасливих очей та ситих шлунків.

Я прийшла сюди тому, що мені не все одно де я живу. Мені не все одно, що хлопці гинуть за державу і я хочу якось допомогти. Не всі можуть піти служити, комусь треба працювати. Мене перевертає від тих чоловіків, які ховалися у бебі-боксах, щоб виїхати за кордон. Це смішно. Навіть у нас у батальйоні є люди з вадами здоров’я, і вони воюють і ніхто ніде не уходить. Нехай не прям в окопах, але вони ж роблять. Окрім окопів є дуже багато роботи, яку теж треба комусь робити. Це і логістика і ВМТЗ і багато іншого. А здорові мужики десь сидять, чогось чекають.

Є ще такі, що мудрують про зарплатню військових, не розуміють що гроші які нам платять ми вкладаємо у свою справу. Конкретно ми з дівчатами — в кухню. Відношення до військових – споживацьке. Наприклад в’їжджаємо в нове село, щось коштує 50 грн, проходить пару днів, вони бачать багато військових і те ж саме вже 90 гривень коштує. «Ну ви ж воєнні, ви ж отримуєте багато грошей.»

В мене зараз стальний характер, але раніше я була меланхоліком, песимістом, у всьому шукала проблему, постійно ридала, опускались руки. Зараз відчуваю що мене цінують. Стала більш стресостійка. Повірила в себе, розвиваюсь більше. До армії не було стільки друзів, скільки зараз. Вони для мене всі по факту друзі, сім’я, за кожного хвилюєшся.

Коли їду з відпустки додому намагаюсь їхати тоді коли діти ще сплять, щоб вони не плакали, щоб самій не плакати. Щоб не було цих проводів довгих. Коли дитина каже «А чому мама поїхала, чому не приїде і не залишиться» – якось отут дуже шкребе.

До війни робила манікюр

Кухар батальйону «АРЕЙ»

Готують смачненьке нашим захисникам

Раніше ми розповідали, про історію бійця з Дніпра. Писали, про історію загиблого бійця з Азербайджану та про історію бійця з Дніпропетровської області.

Підписуйтесь на Telegram канал Інформатор Кривий Ріг, а також у Viber і дізнавайтеся першими про головні новини міста.

Євгенія Глубінок