Обстріли, відсутність електроенергії, води, зв’язку – з цим усім зараз приходиться жити пересічним українцям. Деякі впадають у відчай та починають панікувати, звинувачуючи у наших негараздах Уряд. Але більшість готові витримати ці тимчасові незручності, аби тільки залишитися вільними на своїй вільній землі.
Інформатор приводить розповідь простої української жінки, мешканки селища Широке під Кривим Рогом Ірини Красулі (Irina Krasulia) про буденне життя під час війни без звичних та необхідних у наші дні благ цивілізації. Впевнені, що переважна частина тих, хто у цей важкий час не залишив Україну, думають так само.
Приводимо пост Ірини у Facebook без скорочень.
“Понад 2 тижні частину Широкого відключають від світла на 12 годин щодня. Дистанційна робота не робиться, не має уроків у дітей, бо відсутній Інтернет. А ще й прифронтова територія, ніяких тренувань, ніяких гуртків. Але це село. І знаєте, ми адаптувалися.
На умовну роботу – дистанційно, ми почали виходити коли є світло. Колег на початку бентежило, що документи на електронну пошту приходили о 3 чи о 5 годині ранку. В магазинах давно скупили всі ліхтарики, бо дітки читають і роблять уроки з ліхтариками. Замість освітлення в будинку – гірлянди в усіх кімнатах на батарейках. Свічки, суха їжа, яка не псується, запаси води.
Всі магазини працюють на генераторах і годують людей, ніхто не закрився, бо у нас зараз не село, а великий хаб, одні на Херсонщину везуть хліб, в іншу сторону забирають переселенців. Людей як в мурашнику.
Не зважаючи на відсутність світла, кожного ранку всі хто працює, підтюпцем біжать на роботу. Ніхто не скаржиться на трохи зім’ятий одяг. Ніякої паніки, всі роблять що мусять робити і навіть більше.
Відсутність світла, дозволило нам з донькою закинути роботу та побігти вдень до крамниці за продуктами.
По дорозі зустрічаємо стареньку бабусю 80-ти років з двома ціпками в руках та сумкою на шиї, яка збентежено оглядається по сторонах. Запитуємо, що сталося. А вона нам, що це лунає звідусіль. У мене шок, 10-й місяць війни. Кажу – тривога. З’ясовується, бабусю до наших сусідів вчора ввечері перевезли волонтери з Берислава. Я не стримую емоцій, у мене сльози. Заспокоїли стареньку, сказали, щоб вона поверталася до місця мешкання, все їй купимо. Підбігає до нас також маленька незнайома дівчинка, років 7 і хоче пригостити вафельками. Дитина не знайома, також біженка. Ми відмовляємося та вирушаємо далі, а старенька бере вафельку з рук дитини та плаче.
Прибігши з магазину, бачу що дали світло. Швидко вмикаю телевізор. Та ловлю себе на думці, що постійно моніторю новини, господи, аби не почали домовлятися.
Відсутність світла, води, опалення, все можна пережити. Аби тільки без всіх цих недоробків.
Без вас всіх – гарних і поганих, тих, хто випускає ракети та віддає наказ їх застосовувати, хто «за мир і щоб не було війни», хто тихо сидить мовчки й поза політикою.
Без всіх родичів з роzzії. Без всіх тих заробітчан, які поїхали та пишаються, або сидять мовчки за порєбріком. Без всіх моїх однокласників, які говорять з тієї сосії, що вони малєнькіє люді. Без всіх тих виїхавши Широківських продажних вчительок. Без всіх тих гостей, які приїздили на відпочинок в Україну.
Вода, опалення, світло, їжа і їх відсутність – проблема, яку ми вирішимо. Ви всі прокляття і моральне збочення.
Сьогодні, я йдучи по Широкому – стародавній святій землі Великого Степу Подніпров’я, і уявляю, як ми були на крок від того, щоб ви своїми огидними ногами торкалися наших святинь!
Ми тримаємося і будемо триматися.
Я маю велике щастя, я народилася і живу в Україні!”
Раніше Інформатор писав про те, як живуть мешканці Широкого під ворожими обстрілами.
Дізнавайтеся головні новини Кривого Рогу і України на Telegram каналі Інформатор Кривий Ріг
Альона Свірідова
